Жили-були поміщики ч.ІІ Портрет

Ми вже почали розповідати про родини, котрі нерідкі для минулого, але дивовижні для нинішніх часів. Розкидало їх по світах з Батьківщини війнами, революціями, життєвими обставинами. Та вони завжди пам’ятали, з якого роду-племені, де закопаний їхній пуп. І земля ця зветься Чернігівщиною, а мала батьківщина-Плисківська волость, колишнього Борзенського уїзду.

У першій частині йшлося про автора духовного гімну України «Боже Єдиний» Олександра Кониського. Про найближчого сусіда-поміщика Івана Петрункевича, можливо, згодом. Сьогодні – про одну з дочок Петрункевича, Наталю, та видатного їхнього сусіда – Миколу Ге.

Певне, нині мало хто знає і про картину Ге «Портрет Н.І. Петрункевич», і про ту, хто на ній зображена. І лише фахівці достеменно досліджують «роль і місце» цих особистостей в історії. А знати про цікавих, освічених і доволі непересічних земляків, не завадить нікому. Тим більше, що в їхньому житті і ідеях чимало повчального.

Мабуть, почнемо з родоводу. Він у відомого кадета і громадського діяча Івана Петрункевича цікавий. Поміщик з діда-прадіда подався у фронду до влади, потерпав від поліцейського нагляду, змушений виїхати за межі Київського генерал-губернаторства, а згодом, на схилі літ і взагалі полишити отчу землю. Помер видатний земський діяч Іван Петрункевич в Чехії. Його сімох дітей від двох браків теж розкидало від Америки до Криму.

І хоча доля  та родина наділила дітей всілякими талантами, їхнє життя аж ніяк не назвеш щасливим чи безтурботним. Наталя Петрункевич  – не виняток, а, швидше, підтвердження тривіального вислову: «Не родись вродлива, а родись щаслива».

Вона з’явилася на світ у Плисках. Та, навіть, точна дата невідома. Дослідники припускають, що між1848 і 1902 роками. Батько, Іван Ілліч, змушений  через власні погляди виїхати на заслання до Твері. Там одружився вдруге на такій же непокірній дамі, графині Паниній. А мати, Анна Петрівна лишилася з дітьми в родинному маєтку в Плисках. З часом там оселилася донька Наталя з чоловіком.

Сучасний парк над ставом у селі Плиски

Навколо Плисок тоді вирувало життя. У юні роки Іван Петрункевич за порадою лікарів поїхав на лікування за кордон. Під старість у своїх «Записках громадського діяча», він згадував знайомство з сусідами- поміщиками у Неаполі. Випадкова зустріч з Забілою і Ге, як це завжди буває з земляками на чужині, переросла в дружбу. «За своїм характером Забело і Ге дуже не підходили один одному. Перший – стриманий, другий – поривчастий, експансивний. Ге захоплювався тоді революцією, не дуже даючи собі звіт: де він хотів би бачити її здійснення – в Росії чи Італії. В його студії висів чудовий ним писаний портрет Герцена. І він був переконаний в існуванні таємного товариства на чолі з Бакуніним, та дуже ображався, що його не звуть долучитися.»

Петрункевич, іронізуючи, докладно згадував і описував погляди художника. «На початку 70-их років Микола Ге переселився з Петербургу в Чернігівську губернію, на хутір по сусідству з нашою Плискою. Зайнявся сільським господарством. Одночасно захопився релігійним і моральним вченням графа Льва Миколайовича Толстого, життю якого намагався наслідувати.  Та як будь-яке наслідування, життя Ге було позбавлене самостійного змісту, а часом і взагалі карикатурне. Що стосується Забело, то він  розумніший і практичніший Ге. Але поступався йому художнім талантом».

Так згадував найближчих сусідів Петрункевич у 1869 році. А його донька Наталя стала моделлю для Ге через два десятиліття, коли художник завершував земний шлях. І це, безперечно, відобразилося в дивовижному і не схожому на жодну роботу Ге «Портреті Н.І Петрункевич».

Старий мотив – дівчина з книгою біля вікна (листом) в руках відомий ще з часів «малих голландців». Минають століття, але завдання для художників не спрощуються. Так само – силует фігури проти вікна, складні кольорові рішення обличчя і одягу в тіні, відблиски на склі вікна-все це нелегкі завдання для живописця. А ще – сад, золотавий від сідаючого сонця, наповнений запахом лип і теплом минаючого дня…

Той самий будинок

Ге писав портрет на власному хуторі Іванівському. Один з учнів Ге згадував, що «Петрункевич приїздила ввечері, перед чаєм. Ставала біля вікна і читала Герцена. За віном – алея з величезних тополь, деінде освітлена сонцем. Гамір на всі лади величезної кількості граків»…

Птичий гамір лишився на сторінках спогадів, а на картині – благоговійна тиша. Через відчинене вікно в печальні сутінки старого дому ллються аромати осіннього саду, запах прілого листя і свіжої зелені.

Дівчина дуже близько. Поряд теплий бархат її плаття. Вона злегка притулилася до прохолодного скла. В ньому відобразився легкий силует. І це вже не Наталя Іванівна Петрункевич, а Прекрасна Дама з рицарських часів, котра являється в загадковому сяянні смарагдів і блиску золота…

Казково красивий сад за вікном. Пейзаж написаний відкрито і пристрасно. Адже в останні роки Ге почав малювати з натури на пленері. Це жива форма, особливо той, зелений колір, що живе і мерехтить на картині. Природа завжди хвилювала Ге.

« Коли ви залишитеся в полі і дивитеся на всю навколишню велич Бога… ви ясно починаєте відчувати себе ничтожними і слабкими, тому що нічого не можна збагнути, все навкруги – нерозв’язана таїна», – пояснював Ге молодим художникам зміст пейзажного жанру. Він вважав: «Пейзаж – святиня…». Саме тому зарослий сад під променями західного сонця в портреті Петрункевич зберігає відблиск якоїсь іншої краси.

Можливо, це сумні спогади художника про юність і кохання? Адже дружина Миколи Миколайовича, з якою він прожив 35 років, померла незадовго перед тим, у листопаді 1891-ого. Художник тяжко сумував за своєю Анною Петрівною. Тож тіні спогадів у загадковому портреті Н. Петрункевич, дівчини – сусідки, імовірно, говорять про інше. Про те, що людина може наблизитися до невидимої  межі, котра відділяє нас від вищої реальності, може почути заклик безкінечності. Треба лише відчинити вікно, зазирнути в темну глибину дзеркала, розкрити книгу…

Музей М. Ге в Ічні

Портрет Наталії Петрункевич виявився повною несподіванкою і для тих, хто любив Ге, і для тих, хто вважав його невдахою. Він виглядав напрочуд сучасно серед інших робіт набагато молодших художників. «Портрет его девушки у окна имеет большой художественній взмах, новизну и силу не старческую – молодую», – захоплювався Ілля Рєпін.

Твір експонувався на ХХІ виставці Товариства пересувних художніх виставок у 1893 році. Ілля Рєпін після відвідин виставки писав Л. Толстому «Живописец сделал большой успех против последних работ своих. Мне очень понравилась его девица, стоящая у отворенного окна с фоном сада, освещенного заходящим солнцем».

У 1905 році портрет виставлений у Таврійському палаці на великій історичній виставці портретів. Ігор Грабар назвав його кращим портретом сучасного розділу. Високо оцінив портрет В. Сєров. У 1910 році він написав І. Остроухову, котрий один час очолював Третьяковську галерею,  «.. чому б не навести довідку щодо портрета Ге – пані Петрункевич? Можливо, в галерею його і продали – річ відмінна і я її добре пам’ятаю». Саме за рекомендацією Сєрова портрет придбали для Третьяковської галереї.

А що сталося з тією дівчиною біля вікна? Зі спогадів родичів, доля Наталії Іванівни склалася непросто. Вона вийшла заміж за лікаря Олександра Кониського. Його після закінчення медичного інституту направили до Плисок, для лікування селян. Оселився Олександр Олександрович у родині місцевого священника, котрий і познайомив молодого лікаря з родиною сусідів –  поміщиків Петрункевичів.

З майбутньою дружиною Кониський вперше побачився у гостинній, де Наталя співала під акомпанемент сина іншого сусіда –  Ге. Молоді люди глянули один на одного – і доля була вирішена. Маєток Плиски став приданим Наталії. У 1905 році його спалили. Сад вирубали жандармами у покарання за те, що революційні селяни, котрі громили навколишні маєтки, цей обійшли. Олександр безкоштовно лікував, а Наталія вчила дітей грамоті. Селяни вважали їх благодійниками.

Подружжя потрапило під підозри в революційних поглядах. І були вислані….до Швейцарії. Так, клятий царат мав подібні засоби впливу на розум. Наталя та Олександр провели на інтернуванні за кордоном два роки з користю – вивчали новітнє плодівництво. Після повернення продали Плиски і поїхали до Криму, де в родичів теж були маєтки. Кониські купили землю під Анапою. Новий маєток назвали Наталине. Побудували будинок. Розвели зразковий фруктовий сад за останнім словом швейцарської науки. Урожай на корені скуповував відомий бакалійник Єлісєєв.

Після Жовтневої революції 1917 року розкішний сад націоналізували. Господарів, з милості, лишили працювати в ньому. З колишніми володарями Наталиного жила і мати Наталії, Анна Петрівна. Якось у грудні 1922 року глупої ночі у двері подзвонили:  «Телеграма!». Зайшли п’ятеро в масках. Вимагали грошей. Грошей не було. Тоді грабіжники поцупили кілька лантухів із сухофруктами і вийшли. Аж тут Олександр Олександрович не стримався, бо  впізнав одного з грабіжників, 15-річного татарина. Їхній родини Кониські  допомагали. Вигукнув: «Ахмет, як тобі не соромно!”

бандити повернулися і застрелили Олександра і Наталю. Анна Петрівна, яка вже майже не пересувалася через хвороби і старість, змогла виповзти на веранду. Вона дотягнутися до сигналу, яким робочих сповіщали про початок і кінець  роботи. Бандитів арештували і розстріляли. Ватажком виявився  начальник місцевої міліції….

Тривалий час, аж до початку нинішнього віку, про розстріл  Кониських петлюрівцями ніхто не знав – вважалося, що їхні сліди загубилися в полум’ї Громадянської.

Немає Миколи Ге і його «дівчини біля вікна». А трепетна і таємнича картина «Портрет Н.І. Петрункевич» бентежить, радує і буде хвилювати глядачів. Бо мистецтво вище сьогочасних резонів і тогочасних побоювань. Згадуйте частіше про вічне, земляки, не лише у Великодні дні.

Олексій Чугуєв

Фото з выдкритих джерел інтернету

 

 

 

Оцініть матеріал!

Позначки:

Читайте також:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *