Боксер Дмитро Митрофанов: “Маю бажання змінити життя на краще, а без заходу в політику це неможливо”

Герой інтерв’ю — Дмитро Митрофанов, титулований боксер, уродженець Чернігова. Представляє спортивну еліту не лише Чернігівщини, а й України. Вольовий, сміливий, азартний та одіозний на рингу Дмитро — у житті скромна й небагатослівна людина. Але за цими рисами вже з перших хвилин знайомства відчуваються його надійність та лідерські риси характеру. Він оптиміст і мислить позитивно, а це і навколишнім додає впевненості та спокою.

Портрет
Дмитро Митрофанов, 29 років. Професійний український боксер. Майстер спорту міжнародного класу, бронзовий призер чемпіонату Європи (2011 р.), триразовий чемпіон України, переможець Всесвітньої універсіади серед студентів (2013 р.), учасник Олімпійських ігор 2016 року в Ріо-де-Жанейро. Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. Від 2012 до 2014 року захищав кольори клубу «Українські отамани». Нині представляє компанію «К2 Promotions».
Закінчив Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка, факультет фізвиховання. Одружений, разом із дружиною Оленою виховують сина Артемчика, якому зараз 2 роки.

— Вас знають як титулованого боксера, але сьогодні ми поговоримо не про сам бокс, а про Вас у боксі. Як і коли Ви прийшли на ринг?

— Я навчався в школі-інтернаті і із задоволенням відвідував усі можливі гуртки від спортивних до гуртка ліплення та в’язання. Коли я був у 7 класі, до інтернату завітав Руслан Ахмедович Саїд, який планував відкрити в нашому інтернаті секцію боксу. Звісно, хлопці гурбою побігли записуватися. Нашу зустріч і знайомство вважаю доленосними. Якби не Руслан Ахмедович, не знаю, як склалася б моя доля і якою б стежиною я пішов. Він став не просто моїм першим тренером, він замінив мені батька. Тренер любив усіх нас і ставився по-батьківськи.

Разом з тренером Русланом Саїдом (посередині), маленький Дмитро праворуч

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

— У якому віці Ви потрапили до інтернату?

— Уже з першого класу. Мами не стало, коли я був ще немовлям, а в батька була інша родина. Тому мене виховували бабуся з дідусем. Через кілька років пішла з життя бабуся, і дідусеві було важко самому мене піднімати. Так я потрапив до інтернату. А вже через рік не стало і його, і я залишився круглим сиротою. Але, як виявилося, саме в інтернаті визначилося моє майбутнє і відбулася зустріч із моїм тренером, який дав мені путівку в життя.

— І Ви стали професійним боксером…

— Завдячуючи Руслану Ахмедовичу. На жаль, його вже немає з нами. Він пішов із життя у 2012 році, і це сумна для мене й для всіх чернігівських боксерів дата. Багато чого залежить від стосунків тренера та учня. Якщо є віра, довіра й бажання, а ще плюс і здібності — можна досягти великих результатів. Руслан Ахмедович був для мене більш ніж тренером, і навіть сьогодні я кожного дня намагаюся виправдовувати його довіру.

— Із позиції спортсмена як Ви оцінюєте рівень розвитку спорту і фізичної культури на Чернігівщині?

— У нас чимало титулованих спортсменів, які досягли високих результатів у різних видах спорту. Є олімпійські чемпіони, чемпіони світу. Але в нашій області, як і в цілому по Україні, спорт фінансується слабенько. Недостатньо облаштованих спортзалів. Я взимку тренуюся в підвалі бомбосховища. Не кажу, що спортсменам потрібні зовсім «тепличні» умови для тренувань, але принаймні вони мають бути пристосовані для занять.

Олімпіада в Ріо-де-Жанейро

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

— Якщо говорити про фізичну культуру. Останнім часом у парках з’являються спортивні майданчики. Проте їх недостатньо, а в дворах узагалі мало…

— Це дійсно проблема. І тут має бути спільна робота влади і громадян. Гасла про здоров’я нації вже варто замінити на реальні справи. Якщо в дворі поставити мінімум інвентарю — турнік, шведську стінку, бруси, то бажаючих потренуватися стане більше і серед дітей, і серед дорослих. Але тут і відповідальність самих жителів. Головне — бажання та ініціатор, який заведе всіх і організує роботи. Це можна зробити своїми руками — і буде недорого. Та й берегтимуть зроблене краще. А чекати на «доброго» дядечка чи вибори, коли кандидат прийде і щось зробить, — не варто. Ми ж не милостиню просимо, а для себе робимо.

— І знову про болюче — про гроші. Спорт, як і культура, постійно шукає спонсорів, бо фінансується майже за залишковим принципом. Змінити щось можна?

— Змінювати потрібно ставлення до спорту. Але говорити, що все має забезпечувати бюджет, я б не став так категорично. Багато проблем, які потрібно вирішувати. Але, якби не крали, грошей вистачало б на більше. Деякі чиновники забувають, що для того, аби отримати результат, потрібно спочатку вкласти сили, знання, уміння, гроші. Не посадивши город, не отримаєш урожай. А для цього необхідне фінансування. Фізична культура — це і запорука здоров’я нації. Краще вкладати в розвиток спорту, аніж потім витрачатися на ліки. У професійному спорті встановлені смішні норми харчування — 50 гривень на добу. Для спортсмена, який витрачає багато сил та енергії, — це як подачка. Доводиться шукати спонсорів.

Дмитро Митрофанов разом з чернігівськими спортсменами – стрільчинею Оленою Костевич та її тренером Ігорем Чередіновим в Ріо в 2016-му

— В Україні складно їх знайти?

— Я б сказав — непросто. Коли ти іменитий спортсмен — то простіше, а для розвитку потенційно перспективних майже нічого не робиться. За кордоном навпаки дають можливість спортсменам досягти вершин, а в нас самому потрібно видиратися. Якби в нас було так, як у них, ми б мали набагато більше спортивних досягнень та імен, що прославили б Україну.

— І про політику. Вас підтримують аграрії. Із чого почалося знайомство?

— Готувалися до Олімпійських ігор у 2016 році, і потрібна була допомога. Нас познайомили із головою обласного осередку Сергієм Гайдаєм. Ця перша зустріч і стала початком нашого співробітництва. Увесь цей час він не лише допомагає фінансово, а й підтримує морально, приходить на змагання, що теж дуже важливо. І коли він запропонував мені вступити до партії, погодився без вагань. У нас багато спільного: я теж люблю землю і теж хочу змін в українській політиці та в житті України. Мені симпатичні люди, які очолюють обласну організацію, і самі партійці. Близькі їхня позиція і життєве кредо.

— Маєте плани займатися політикою?

— Я маю бажання змінити життя на краще, а без заходу в політику це неможливо. Я багато буваю за кордоном і бачу, як там живуть люди. У більшості країн влада для людей. Там високопосадовці розуміють: якщо нахабнітимуть, принижуватимуть людей і намагатимуться знищити націю — їх просто знесуть. У нас навпаки: влада — сама по собі, а люди — самі по собі. І люди потрібні владі здебільшого як електорат, котрий проголосує за них на виборах. А я мрію, щоб у нас влада поважала громадян і працювала на країну. Тому — піду в політику. До того ж і молодь стає чимдалі активнішою.

— Віковий сегмент у політиці змінюється. Уперше на вибори пішла молодь. Зміни будуть?

— Будуть. Вони вже йдуть. Старе покоління усіма силами чіпляється за владу, але вони програють у цій боротьбі. У молодих багато енергії, здорових амбіцій, і вони намагаються зробити щось хороше. Вони бачать, як живуть їхні батьки, бабусі та дідусі, і не хочуть для себе та своїх дітей такого рабського існування. Молоді — більш відкриті й сміливіші. Мало досвіду, але нікому не вдавалося бути у владі без помилок. Молодь ітиме вперед до вершин, а не повзатиме біля підніжжя, чекаючи милостині від влади.

— Які цілі ставите перед собою?

— У родині — хочу багато дітей. Хочу виростити сина і, сподіваюся, майбутніх дітей здоровими, міцними, добрими та справедливими. У професії — стати чемпіоном світу і бути першим у своїй ваговій категорії.

— І про особисте. Як відпочиваєте?

— Увесь вільний час присвячую родині. Моя дружина та син — завжди на першому місці. Де — на морі, чи на природі — не важливо. Головне, щоб разом. Із сином катаємося на велосипеді, вожу його в групи дитячого розвитку «Розумка» та «Асолька». Навіть просто вийти на вулицю погуляти разом — це вже здорово!

— Ви б хотіли спортивної долі для свого сина?

— Я б хотів, щоб він виріс здоровим і міцним чоловіком. Щоб у його житті був спорт — так. А буде він професійним спортсменом чи обере іншу професію — це лише його вибір і бажання. Ми з дружиною приймемо будь-яке його рішення.

 

Фото – інстаграм Дмитра Митрофанова

Оцініть матеріал!

Читайте також:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Здесь размещаете любое содержание.... (Події зараз вимкнено)